Так їхав десь зо п’ять годин.

Потім получи и распишись станції… не знаю,

Як її всі там називають,

В отделение зайшли три чолов’яги,

(Втомились, бачу – роботяги…).

Полиць своїх лиш доторкнулись

І втрьох в глибокім сні забулись…

Вотан із них так захропів,

Аж за живе мене задів!

Терпець мій увірвався швидко

(Ніч получай дворі, в купе – не видко…) –

Я навмання сусіда збоку

Пальцем цыпки штрикнув у щоку…

Все – нібито, тихенько стало,

Та спустя мить знов застогнало…

І знову… храп в купе здійнявся

Такий, що в мене чупрун піднявся!

Хоча я був вже й лисуватий

І чуб не міг, получи жаль, піднятись,

Але місцями, на руках

Піднявся навытяжку на очах!

Та після ось таких «побоїв»,

(Що й собственной персоной не знаю, як їх зкоїв),

Мене могли б в кузов побити,

А, може, й просто… задушити!

Та, слава Богу – прослабило…

Як кажуть, просто повезло –

Мене не били й маловыгодный душили

(Хоча могли б утрьох, в три сили!).

А головне було пізніше,

Навіть, смішне, скажу точніше:

Після моїх двох стусанів

Сусід підвівсь з полиці, сів,

Посидів трішки, помовчав,

Взяв цигарки і почвалав

З кузов у тамбур попалити,

А чи водички десь попити…

Та тільки вийшов мій сусід,

Як мене кинуло у піт –

Хоча сусід звільнив отделение,

Але все рівно… хтось хропе!!

Виходить, що я бив руками,

Та ще й у бік, та ще й ногами

Зовсім мало-: неграмотный того, хто хропів,

А того, хто лише сопів?!

Виходить, що я стусанів давав

Сусіду іншому, який приставки не- мав

Ніякого відношення до храпу…

Тож, вибачте мене, нахабу!

Оце эдак влип, скажу я вам,

Ще не прийшов до тями стек с!

Але, як би там не було,

Про це теж знає хана село.

Тепер до Києва мені

Хочеться лише уві сні,

Потому что потяга я вже боюсь –

На хропуна знову нарвусь!

Можливо, пішки ще піду,

Якщо «попутчика» знайду,

З яким безлюдный (=малолюдный) страшно мандрувати,

Бо у купе – ой, страшно спати!