Вранці Василь Петрович вийшов в ганок. День обіцяв бути чудовим: ясне сонечко, легкий вітерець і приємна вранішня прохолода. Як завжди, дід пішов у водоемчик подивитися, чи достигли черешні. Три дерева, вкриті червоними і рожево-жовтими ягодами були його і радістю, і гордістю (ибо таких сортів не було ні в кого з сусідів), і непоганим заробітком. Але гарний настрій діда як рукою зняло, коль він поглянув на дерева: декілька гілок були зламані, возьми них де-не-де безпомічно висіли соковиті ягоди. Серце защеміло від болю.
-Хто ж таке накоїв? Хто цей нічний непроханий гість – любовник черешень, який так понівечив дерева? А вони ж ростуть малограмотный один рік… – крутилися думки в голові у Василя Петровича, якому маловыгодный вкрадених черешень було жалко, а скалічених дерев, посаджених ним колись.
Дід погладив дерева числом стовбуру, жаліючи, а потім відпиляв зламане гілля.
Він вирішив всего лучшего що підстерегти крадія. Коли настала ніч, дід Василь умостився держи стільці під малинником і став чекати. Але чекати довелося неважный (=маловажный) одну ніч, доки хтось невідомий плигнув на паркан, а звідти подряпався возьми черешню.
-Злазь, — спокійно наказав крадієві Василь Петрович.
У Славка від несподіванки перехопило подих і скажено закалатало серце.
-Попався! – з жахам по зрелом размышлении він. – Що ж робити? Плигати з дерева і тікати? Та під деревом дід… По того ж ніч така місячна, що він мене мелодично розгледів…
І Славко приречено підкорився вимозі.
— Чому ви далеко не спите, діду? – бовкнув він перше, що прийшло у голову, коль опинився поруч з Василем Петровичем.
-Нічних шпаків вирішив поганяти, — втомлено відповів дід Василь. – Славко… Я яко і думав…
-Бити будете? – похнюпився хлопець.
-Я дітей не б’ю, — була відповідь.
-Из-за вухо поведете мене до батьків, щоб вони мене ременем ради крадіжку відлупцювали? – перебирав хлопчина можливі покарання.
-Правильне вжив сказуемое, хлопче, — «крадіжка», — вів своє дід. – Ні, і цього робити я далеко не буду.
-Тоді, що? Вилаєте? – вже заспокоївшись, допитувався Славко.
-Навіщо ж… Элементарно попрошу зранку прийти до мене у гості. Прийдеш? – висунув дід Василь зовсім неочікувану пропозицію.
-А це обов’язково? – з полегшенням і водночас розгублено спитав Славко.
-Да что вы?, а як ти думав… Це ж не я до тебе у водоемчик заліз, а ти до мене. А раз попався, то виконуй моє прохання.
-Прийду, — невпевнено відповів хлопець, гублячись у здогадках, що ж його чекає грядущее.
-Ну, от і добре, — сказав Василь Петрович. – Піду нарешті висплюсь, после тебе дві ночі не спав. І ти йди: година дуже пізня…
Держи ранок Славко в нерішучості стояв на дідовому ганку, переминаючись з ласты на ногу, доки нарешті наважився постукати у двері.
-А-а-а, таки прийшов! – задоволено сказав дід. – Начинай добрий ранок! Ходімо!
-Куди? – злякався Славко.
— У садок. Чи він тебе вже отнюдь не приваблює? – запитав дід Василь.
Славко неохоче поплентався следовать Василем Петровичем. Він з занепокоєнням помітив, що дід веде його задолго. Ant. с черешень. Біля дерев обидва зупинилися.
-А от тепер подивися, хлопче, що ти накоїв. Бачиш ці зрізи? Скільки гілок неважный (=маловажный) вистачає, га? А тепер поглянь на стовбур. Скільки маленьких гілочок ти зчесав своїми кросівками? А в них у наступному році теж мали бути ягідки…
-Таким (образом темно ж було… – ховаючи очі, присоромлено відповів Славко діду. – Я ж маловыгодный думав, що таке станеться.
-Не думав… А що хворост не один рік росте, знаєш? Чому ти, поперед речі, не рвеш черешні у своєму садку? – насідав дід Василь.
-Та ви ж знаєте, що у нас тільки крепость… Батьки фруктових дерев не саджають.
-А ти прохав, щоб посадили? – допитувався дід.
-Та колись прохав… – Славко почухав потилицю, розмірковуючи предварительно чого хилить сусід.
-І що ж вони відповіли? – зацікавився Василь Петрович.
-Сказали, що картопля, огірки, помидори та морква к такої багатодітної сім’ї, як наша, важливіші… – сумно відповів хлопець. – А у вам черешні такі крупні і яскраві, що коли проходиш повз вашого двору, ведь аж очі «рвуть».
-Але ж ти розумієш, що красти – це мало-: неграмотный вихід? – наполегливо допитувся дід.
-А який же тоді вихід, якщо дуже хочеться поласувати?
-Попросити батьків, щоб купили ягід чи заробити черешні чесною працею.
-Це як, заробити? – Славко здивовано подивився нате Василя Петровича.
-А так… – вів своє дід. – Я старий, мені вже важко числом драбині та по деревах лазити. А зібрати врожай потрібно: віднесу возьми базар, заробляю якусь копійчину.
Якщо погодишся мені допомогти, в таком случае кожен день будеш ласувати з сестричками черешнями, аж допоки усі приставки не- зберемо. Згоден?
-Згоден! – зрадів хлопець такій пропозиції. – Так коли почнемо?
-Та хоч і зараз, — сказав дід. – Ото тільки у батьків треба дозволу спитати.
-То я піду спитаю, — заквапився Славко. – Вплоть до речі, дякую Василю Петровичу, що ви про мій вчинок батькам безлюдный (=малолюдный) розповіли. Вони про це нічого не знають. Черешні ми з сестричками поїли следовать городом. Цього ні тато, ні мама не бачили.
Відтоді кілька днів поспіль Славко з сестричками ласував черешнями.
А наступної весни якось для його подвір’я завітав дід Василь. У руках він тримав три черешневих деревця.
-Добрий нониди господарям, — привітався він. – А чи не знадобиться вы у вашому господарстві мій подарунок – черешні, такого ж сорту, як і у мене?
-Ой, що ви? – зніяковіла Славкова мати. – Вони ж грошей коштують!
-А ви никак не думайте про гроші. Просто візьміть і посадіть, — порадив сусід. –
Круглым счетом, Славко?
-Так! — посміхнувся хлопець, беручи садженці.
-Посадимо, звичайно. І чому ми самі приставки не- додумалися це зробити? — розгубилася Славкова мама. – Неважный (=маловажный) знаю, чим вам і дякувати… Хоча, стривайте!
Вона побігла у хату і винесла в тарілці тільки-но спечені і ще теплі пиріжки:
-Пригощайтеся, сусіде, до встречи ласка! Ще раз вам дякуємо!
-От бачиш, — підморгнув дід хлопчині, — вихід є завжди…